За більш як тисячолітню історію Українського Православ’я ми бачили багато випадків пов’язаних зі спробами отримання статусу автокефалії Української Православної Церкви.

Це не був якийсь спонтанно-вимушений інтерес ієрархів,чи сильних світу цього. Скоріше це було продиктовано великим бажанням державної та церковної еліти мати свою незалежну Помісну Православну Церкву.

Особливими роками автокефальних змагань в українській церковній історії можна назвати 1051, 1917-1921, 1989, 1991-1992рр.

В цих датах навіки закарбувалися постаті блаженної памяті митрополитів Іларіона Русича, Климентія Смолятича, Василя Лuпківського, Полікарпа Сікорського, Іларіона Огієнка, Мстислава Скрипника. Але ми зупинимось на подіях які відбулися в недалекому минулому.

На початку 1989 року в Києві було створено Ініціативний комітет по створенню УАПЦ. І вже 19 серпня 1989 року на св’ято “Преображення Господньго” прот.Володимир Ярема настоятель Петропавлівського храму у м.Львові офіційно проголосив про вихід із МП та перехід під омофор митрополита Мстислава, Первоієрарха УПЦ в США і УАПЦ в Діаспорі. Це була перша парафія яка проголосила про створення УАПЦ в Україні.

На теренах Західної України відбулися собори духовенства, на яких було проголошено про створення єпархій УАПЦ в Україні. В жовтні до УАПЦ приєдналася львівська Свято – Успенська парафія, церква древньoго ставропігійного братства, на чолі з прот.Віталієм Політилом.

16 жовтня 1989 року до священиків УАПЦ вирішив приєднатися єпископ Іоан Боднарчук, колишній правлячий архиєрей Житомирської єпархії РПЦ, який на той час знаходився на спочинку за станом здоров’я.

30 жовтня 1989 року — це історична подія в історії УАПЦ, яка отримує першого архиєрея Іоана (Боднарчука), з титулом Архиєпископ Львівський і Галицький. На кінець 1989 року в Галичині вже було понад 200 автокефальних парафій. Збільшення кількості парафій потребувало і збільшення чисельності єпископів.

31 березня 1990 року був висвяченний перший єпископ УАПЦ Василій Боднарчук з титулом Тернопільський і Бучачький, a далі було рукоположено ще п’ять єпископів:

• 7 квітня Андрій Абрамчук Івано-Франківський,
• 28 квітня Даниїл Ковальчук Чернівецький,
• 5 травня Миколай Грох Рівненський,
• 22 травня Роман Балащук Чернігівський і
• 29 траня Володимир Романюк Ужгородський.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Помісний Собор УАПЦ за участю більш як 700 делегатів, серед яких було 7 єпископів і 200 свяшеників.

Собор обрав першим Патріархом Київським і всієї України Мстислава Скрипника. Правда сам новообраний Патріарх Мстислав на Соборі не був присутній, але рішення Собору прийняв. Заступником Патріарха Мстислава був празначенний Митрополит Львівський і Галицький Іоан Боднарчук.

2 жовтня 1990 року був прийнятий Статут Церкви і Рада у справах релігії УРСР офіційно зареєструвала УАПЦ.

16 вересня 1990 року на Єпископа Житомирського був висвяченний з Mосковського Патріархату Антоній Масендич.

20 жовтня в Україну із Саут Баунд Бруку прилетів митрополит Мстислав і 17-18 листопада 1990 року в Соборі Cвятої Софії в Києві відбулася перша в історії українськoї Православної Церкви інтронізація Святійшого Патріарха Київського і всієї України —Мстислава.

Патріарх Мстислав був противником не канонічних хіротоній весни 1990 року і після свого повернення до США, направив до України єпископів котрі із Митрополитом Іоаном перерукоположили всіх Єпископів УАПЦ.

А також було рукоположено ще двох єпископів Антонія Фіалку і Пантелеймона Романовського-котрі пізніше вернулися в МП.

В грудні 1990 року через внутрішній конфлікт Митрополит Іоан був звільненний Патріархом Мстиславом. Новим керуючим справами Патріархії було призначено Єпископа Антонія Масендича із возведенням в сан Архиєпископа .

3 травня 1990 року упокоївся Патріарх Московський і всієї Русі Пімен i місцеблюстителем Патріаршого Престолу РПЦ обрано Митрополита Київського і Галицького Філарета (Денесенкa) — патріаршого Екзарха України.

7-10 червня в Москві відбувся Помісний Собор РПЦ на якому був обраний Патріархом Алексій Рідігер. Український Екзархат було перейменовано в УПЦ, a митрополитові надано титул Блаженнійший.

26 жовтня1990 року Архієрейський Собор РПЦ підтвердив рішення Собору УПЦ про незалежність і самостійність в управлінні,а також затвердив пожиттєве обрання Предстоятелем УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денесенко) i затвердив статут УПЦ-МП.

1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській Лаврі, вже при незалежній Українській державі відбувся Помісний Собор УПЦ під головуванням Блаженнішого Філарета Митрополита Київського і всієї України,за участю всього єпископата УПЦ.

Собор прийняв рішення про автокефалію УПЦ,це рішення було цілковито канонічне, так як згідно з патріаршою грамотою 1990 року предстоятель УПЦ має право скликати Помісний Собор і вся повнота Церкви може приймати постанову про зміну канонічного статусу Церкви. 3 Епископи УПЦ були проти Автокефалії .

Далі боротьба всередені УПЦ і вплив cпецслужб привели до відсторонення Митрополита Філарета від управління УПЦ. В травні 1997 відбулося проведення Харківського собору під головуванням Митрополита Никодима Руснака, на якому було прийнято рішення обрати нового Предстоятеля УПЦ МП Митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира Сабодана,який на той час не був архиєреєм УПЦ.

(На кінець 1991 року УАПЦ вже мали до 1000 парафій,переважно в Галичині).

В червні 1992 року Митрополит Переяславський і Січеславський Антоній Масендич без благословення Патріарха Мстислава обєднює УАПЦ із незначною частиною УПЦ, яка пішла за Митрополитом Філаретом: це Єпископи Яків Панчук -Почаївський (а пізнішеі Андрій Горак – Львівський) – в нову УПЦ КП.

Починаючи з кінця 1990-х років українські соціологи констатують постійне зростання частки тих, хто воліє бачити Українське Православ’я у статусі Помісної Церкви.

Вже на початку 2000-х років відсоток тих, хто зорієнтований на підтримку української церковної автокефалії, майже вдвічі перевищив частку прихильників збереження церковної підлеглості Московській Патріархії.

Навіть незважаючи на політичні хитання останніх кількох років, відсоток прихильників помісності не тільки не зменшився, але й продовжує зростати.

Отож, полишаючи при цій нагоді питання збору, аналізу та систематизації фактів, пов’язаних із проведенням Собору, ми свідомо підкреслили його основні канонічні та суспільні світоглядно-ідеологічні характеристики, які ще раз підтвердили виняткову роль, яку Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 року відіграв у справі утвердження та піднесення авторитету ідеї автокефалії Української Церкви, та зайвий раз переконалися у справедливості тези про те, що внутрішньоправославна ситуація у державі могла б бути принципово іншою, позбавленою сьогочасних різких розколів та юрисдикційних неузгодженостей, якби рішення цього Собору і відповідне волевиявлення українського духовенства та церковного народу не було підважене через втручання зовнішніх сил i впливу, які є однозначно ворожими до української ідентичності і ментальності, у церковному середовищі передусім.

Через 20 років після проголошення незалежності України та листопадового собору 1991 року ми бачимо,що знаходимось на правильному шляху здобуття помісності нашої Української Православної Церкви.

Нехай цей шлях з терням і випробовуванням все таки встелиться нам квітами і омріянням нашої кінцевої мети про яку дбали блаженної памяті митрополити: Іларіон Русич, Климентій Смолятич, Іов Борецький, Петро Могила, Василь Липківський, Полікарп Сікорський, Ніканор Абрамович, Іларіон Огієнко, Мстислав Скрипник та інші видатні церковні діячі.

Благослови Господи наш український народ єдиною Помісною Православною Церквою.