Ці слова з притчі про сіяча, які відносяться до проповіді Слова Божого й прийняття Його в серцях людських, можна використати, щоб описати, як вісімдесять років тому, зерно віри православної було розсіяне по канадській ниві, не місіонерами, але простими хліборобами, які приїхали з України та й поселилися на канадських степах. Якраз на цій простій, але глибокій, вірі українських хліборобів-піонерів, які почали поселятись в Канаді прикінці дев’ятнадцятого століття постала Українська Православна Церква в Канаді.

ПЕРІОД ГЕНЕЗИ

Більшість перших українських поселенців прибула до Канади з Галичини (де вони були греко-католиками) та з Буковини (де належали до Православної Церкви). Галичан, що поселились у Канаді, час від часу відвідували греко-католицькі священики, але Ватикан бажав їх прилучити до існуючої Римо-Католицької Церкви, що привело б до їхньої асиміляції. З свого боку, буковинці, які прибули на північно-американський континент, звичайно, приєднувались до Російської Православної Місії,¹ яка вже діяла. Однак, українські поселенці бажали мати Церкву з українським характером, яка була б ближча до духовних і культурних потреб українського народу, і це спричинило створення Української Православної Церкви в Канаді.²

Деякі члени так званого “Українського Об’єднання Вчителів у Канаді”³ створили часопис “Український Голоc”⁴ та скликали народні з’їзди, на яких обговорювалося потребу створити “Українську Православну Церкву в Канаді”.⁵ В липні 1918р. Народний Комітет скликав збори в Саскатуні, на яких було вирішено заснувати “Українську Греко-Православну Церкву в Канаді”⁶. Ці збори створили братство та осудили Берестейську Унію 1596р.⁷

Хоч українські поселенці, які брали участь у творенні цього церковного тіла, не були богословами, вони все ж таки були свідомі факту, з церковного права, що церковне тіло не може існувати без єпископа. Тому братство вдалося до архиєпископа Олександра з Російської Православної Місії в Північній Америці, який спочатку погодився стати тимчасовим єпископом УГПЦК⁸ та очолювати її перший собор,⁹ але пізніше від цього відмовився.¹⁰ Перший “собор” все ж таки відбувся 28-го грудня 1918р. без присутності єпископа¹¹ та спричинився до відкриття першої семінарії в Саскатуні.¹²

Другий собор відбувся 27 листопада 1919р. з присутністю антіохійського митрополита Германа,¹³ який погодився очолювати УГПЦК до часу, коли вона дістане свого єпископа.¹⁴ Він очолював її п’ять років — до 1924р.¹⁵

У 1924р. прибув до С.Ш.А. архиєпископ Іоан (Теодорович) з Української Автокефальної Православної Церкви, який мав очолювати Українську Православну Церкву в С.Ш.А. Довідавшись про перебування на американському континенті українського єпископа, четвертий собор УГПЦК, що відбувся 16-17 липня 1924р., вирішив запросити архиєпископа Іоана стати правлячим єпископом УГПЦК. Він погодився, і таким чином він почав відвідувати Канаду літом, а у його відсутності зимою, коли він перебував в США, його адміністративні обов’язки виконував священик – адміністратор¹⁶ при Консисторії — отець Семен Савчук.

Однак, полеміка розпочалася навколо питання неканонічної єпископської хіротонії архиєпископа Іоана.¹⁷ Тому й він зрезигнував зі становища правлячого єпископа в 1946 р.¹⁸

В 1947р., на надзвичайному соборі, було прийнято єпископа Мстислава (Скрипника), який був висвячений в час адміністратури Варшавської митрополії на визволених українських землях в 1942р., як архиєпископа Вінніпегу й всієї Канади.¹⁹ Але через деякі непорозуміння між ним і Консисторією, він був змушений зрезигнувати з свого становища в 1950р., на десятому соборі²⁰.

Тоді Консисторія звернулася до митрополита Полікарпа (Сікорського), який очолював Священний Сидон українських єпископів, висвячених адміністратурою Варшавської митрополії на визволених українських землях, які через воєнні обставини зупинились на еміграції. Він тоді став тимчасово опікуватися УГПЦК.

ФОРМУВАННЯ МИТРОПОЛІЇ

Вже у 1951р., до надзвичайного собору, Консисторія підшукала чотири кандидати на становище правлячого єпископа. Всі вони були єпископи канонічно вибрані та висвячені Священним Синодом Варшавської митрополії (Автокефальної Православної Церкви в Польщі). З цих чотирьох кандидатів три прибули до Канади: митрополит Холмсько-Підляський Іларіон (Огієнко), який втікаючи з своїми вірними у воєнний час, прибув до Канади в 1947р. на запрошення Вінніпезького Покровського собору; архиєпископ Михаїл (Хороший), який прибув до Канади на запрошення Консисторії у 1951р., та єпископ Платон (Артемюк), який прибувши до Канади з благословення митрополита Полікарпа (Сікорського) у 1951р. несподівано спочив у Господі. Надзвичайний собор вирішив для управління УГПЦК взяти канонічну систему митрополії з трьома єпархіями.

Таким чином, митрополит Іларіон (Огієнко) був вибраний митрополитом Вінніпегу і всієї Канади, а архиєпископ Михаїл (Хорош) став архиєпископом Торонта й Східної Єпархії .²¹

Про митрополита Іларіона варто дещо більше описати. Він вдійсності був першим правлячим єпископом УГПЦК в повному розумінні цього слова, бо він постійно перебував у Канаді і піклувався про духовні потреби своїх духовних дітей. Він таким чином став тим стовпом, на який опиралася дальша розбудова УГПЦК. Ставши митрополитом УГПЦК, він відносився з великою пастирською любов’ю до своїх духовних дітей, розуміючи всі їхні добрі бажання й старання в організуванні УГПЦК. Але він особливо дбав з великою пильністю про упорядкування канонічно-дисциплінарного й літургічного життя своєї пастви. Як новий Петро Могила, він став управляти Церквою з великим авторитетом, і навів канонічний порядок в УГПЦК та видаванням богослужбових книг нормував літургічне життя.

Він також розвинув богословський факультет Колегії Св. Андрея у Вінніпезі (основана 1946р.), будучи на протязі багатьох років деканом цього факультету, і таким чином спричинився до піднесення рівня освіти свого духовенства. Він дбав і про піднесення духовності та освіти серед вірних, для яких він видавав повчальні брошурки.²²

Таким чином митрополія зростала, і було потрібно мати нових єпископів: у 1959р., архимандрит Андрій (Метюк) був висвячений на єпископа Едмонтонського й Західньої Єпархії, а архимандрит Борис (Яковкевич) був висвячений у 1963р. на єпископа Саскатунського, вікарія Середньої Єпархії.²³

Після двадцять одного року ревної архипастирської праці, митрополит Іларіон спочив у Бозі 29 березня 1972р. Відхід його відчувся як велика втрата для УПЦК.

На його становище було вибрано архиєпископа Михаїл а, який очолював митрополію до 1975р., коли зрезигнував зі становища первоієрарха.²⁴ Тоді первоієрархом став архиєпископ Андрей. Він був митрополитом продовж десяти років, до його блаженної кончини 2 лютого 1985р.²⁵ За час його управління були висвячені нові єпископи: єпископ Миколай (Дебрин) у 1975р.²⁶; єпископ Василій (Федак) 16 липня 1978р., який став первоієрархом УПЦК по смерті митрополита Андрея в 1985р.,²⁷ та єпископ Іван (Стінка) 27 листопада 1983р.

За управління Блаженнішого митрополита Василія було висвячено архимандрита Юрія (Каліщука) на єпископа Саскатунського 22 жовтня 1989р.²⁸

КАНОНІЧНЕ УПОРЯДКУВАННЯ

Сповняючи мрії та старання завжди пам’ятного митрополита Іларіона, з Божою поміччю вдалося Блаженнішому митрополиту Василію, разом з Консисторією завершити канонічне впорядкування УПЦК²⁹

Після деяких відвідин і переговорів з Вселенською патріярхією, у 1990р. УПЦК увійшла в лоно Вселенської патріярхії при Святішому Вселенському Патріярху Димитрію, і таким чином унормувала свої стосунки з іншими Православними Церквами. Це офіційно відбулося 1-го квітня 1990р., коли Преосвященніший єпископ Юрій співслужив Літургію в патріяршому кафедральному соборі в Константинополі та запричастився із спільної Чаші. Вірні УПЦК позитивно сприйняли цей історичний акт, схвалюючи встановлене євхаристійне та канонічне єднання майже одноголосно на XVIII соборі УПЦК в липні 1990р., показуючи таким чином довір’я до свого церковного проводу.³⁰

Згідно з патріяршою грамотою,³¹ УПЦК, входячи в Вселенську патріярхію, залишається митрополією з повною внутрішньою автономією, а канонічною головою цієї церковної одиниці є Вселенський патріярх, до якого звертаються в усіх канонічних справах. Таке становище нагадує древні віки, коли Київська митрополія була частиною Вселенської патріярхії і, коли між Константинополем і Києвом були дуже близькі церковні відносини на благо обох цих визначних церковних центрів.

ПЕРСПЕКТИВИ НА МАЙБУТНЄ

Найбільшим здобутком 100-літньої історії УПЦК можна якраз рахувати вдале завершення канонічного оформлення цього церковного тіла, організованого людьми доброї волі — побожними українськими поселенцями, які прибули на канадські степи вкінці минулого століття. За короткий час існування, УПЦК знайшла своє природне місце в лоні Вселенської патріярхії, і сьогодні знаходиться у повному причасті з усім православним світом. Перебування в канонічній юрисдикції Вселенської патріярхії можна бачити плодом того зерна, посіяного вісімдесять років тому, що впало на добру землю, і зародило.

Можна тепер тільки сподіватися, що вірні УПЦК під проводом свого духовенства будуть зближувати й розвивати свої контакти з престолом Вселенської патріярхії, з другими духовними центрами Православного світу (з Святою землею, з Святою Афонською горою, з другими Поміснами Православними Церквами), а в тому числі, особливо з святинями української землі.

Однак, треба бути свідомими, що коли потрібно пам’ятати звідки зерно було привезено, то не можна занедбувати землю, на якій воно було посіяне, і прикладати всі наші зусилля, щоб земля ця була добра і щоб зерно давало плід свій в сто раз. Бо мета посіяного зерна — не зберегти його, але щоб воно зародило, і розмножилося. Тому потрібно плекати й розмножувати Святу Православну Віру, яку передали нам наші предки, на нашій канадській ниві.

Потрібно спасати наших дітей і весь канадський народ у Святій Православній Вірі. І ось тут постає перед нами “терен”, що пробує це зерно віри поглушити: “терен” матеріялізму та гедонізму, що заохочує нас дбати тільки про матеріяльне добро, забуваючи про духовні блага й вічне блаженство; “терен” еонізму та секуляризму, що навчає нас думати категоріями цього світу, а не категоріямидухов-ними. Такий терен пробує нас заглушити найбільшою ілюзією: забувати, що Церква Христова, хоть у світі — не від цього світу.

Отож, перед нами велике завдання на майбутнє: очищати ниву від погибельного “терену”, щоб зерно могло зроджувати. Проти такого тереиу — тільки духовний меч, меч молитви та посту, про який так часто згадує Господь наш Ісус Христос у Євангелії. Тому потрібно жити нам за Заповідями Господніми — що по суті є заповіддю любові [Ів. 15:12], дотримуючи правило молитви та посту. Молитва, як навчають нас святі отці, — найкраща зброя проти лукавого. У цьому нам зможуть допомогти духовні фортеці — святі монастирі, та справжні монахи — духовні старці, і тому потрібно ревно молитися Богу, щоб прислав нам таких подвижників благочестя, які б могли спромогтися до заснування святих монастирів на нашій канадській ниві.

Нехай у нашій духовній боротьбі допомагає нам Господь, за молитви Пречистої Своєї Матері та всіх Його святих!