LXXXVI • Ч.2      лютий 2009 • February 2009      No.2 • LXXXVI

Про значення церковної свічки

— Його Преосвященство, Єпископ АНДРІЙ

Bідомо, що людина має тілесне існування, але в ній є і внутрішнє, духовне життя. Це життя заховане, потаємне і виявитись воно може тільки через які-небудь зовнішні предмети або дії. Коли, для прикладу кажучи, мати любить дитину, то вона звичайно виражає свою любов тим, що цілує дитину, гладить по голівці, пригортає її до своїх грудей. Отже, мати своє внутрішнє духовне життя виявляє через зовнішні дії. Так і людина, прийшовши до церкви, усвідомлюючи свою гріховність, своє духовне падіння, стає на коліна і робить земний поклін, виражаючи цим зовнішнім рухом своє смирення, за яке, за правдивим словом Святого Письма, Бог нагороджує людину Своєю благодаттю.

Коли людина відчуває в собі поклик Бога, відчуває потребу виразити всю відданість своєї душі і любов до Бога, тоді вона часто підносить руки вгору, прагнучи зблизитись із Небесним Отцем. Коли людина журиться, заподіявши гріх і усвідомлюючи, що вона заслуговує кари за злочин проти своєї природи і за образу, завдану Богові порушенням заповідей Його, тоді вона кається, бажаючи звільнити себе від провини і на знак цього, за прикладом грішного митаря, б’є себе в груди і плаче.

Мати, боячись втратити свою дитину, плаче гіркими сльозами перед святою іконою, і молиться, благає допомоги, порятунку для дитини — найдорожчого скарбу матері. Але все це, як свідомість своєї недостойності, так і порив до Бога, каяття, просьба й благання є продукт внутрішнього життя людини, і, як зазначено, всі ці переживання супроводяться зовнішніми діями.

Крім цього, є в людини ще багато інших внутрішніх переживань і думок, які вона виявляє в своїх молитвах за допомогою не тільки зовнішніх дій, але і зовнішніх предметів. Серед цих предметів велике значення має воскова церковна свічка.
Коли людина, зігріта бажанням помолитися Богові, заходить у храм, чує гідний лагідний церковний спів, читання і виголошування великих священних слів молитви, бачить перед іконостасом і в інших місцях храму перед іконами горять, світяться, тихенько потріскуючи, воскові церковні свічки,— тоді багато думок і почувань зринають у серці богомольця і спонукають його зосередити увагу насамперед на питанні, що таке свічка, навіщо вона?

Задумавшись, богомолець сам дає відповідь собі і переконується, що церковна воскова свічка має дуже велике значення. Це — чистий дар, який приносить у жертву Богові людська віра і щедрість.

Безустанна трудівниця бджола, виконуючи дане їй від Бога призначення, збирає з квітів найчистіші соки, складає їх у свій вулик. І з цих соків робить воскові комірочки та солодкий, запашний, цілющий мед. Оцей віск, складений з кращих, найчистіших соків запашних квітів землі, і приносять Богові в жертву люди.

Вогонь являє достойну жертву Богові від людини, бо вогонь є стихія не тільки чиста, але й очищаюча. І справді, скільки почуття, скільки віри, скільки надії виливається в цих свічках!

Одну поставила донька хворої матері, з молитвою за оздоровлення дорогої людини. Другу принесла мати і молиться за добробут своєї сім’ї. Третю поставив на свічник чоловік, який приніс до церкви чисту радість віри і складає молитовну хвалу Творцеві. І в цих свічках, які ставлять люди перед різними іконами, по різних храмах і виявляється вся безмежність різноманітних людських почуттів, настроїв і надій.

З особливим почуттям дивишся на густий ряд свічок, які ставлять люди „за упокій” своїх рідних. Іноді їх ставлять у посудину з так званим поминальним коливом, в хліб. Тихенько потріскують свічечки, немов плачуть, і тихо котяться по них крапельки талого воску і застигають на них, як сльози.

І віриться, що бачать звідтіль, з небесних осель наші покійники вірну і вболіваючу за них любов тих, що залишилися на землі, і прибуває від цього небесна радість.

У чому ж значення свічки?

Усі ми повинні горіти перед Невгасимим вогнем, полум’яніти перед Ним нашою вірою, світитися чистим вогнем наших добрих діл. І ось, засвітивши перед іконами і ставлячи часто свічки в церкві, ми немов говоримо:

„Змилосердися, Господи, і прийми від мене, грішного і нечестивого цей дар, від усієї моєї щирості Тобі принесений. Знаю, що він малий і нікчемний. Знаю, що Тобі потрібне моє серце з ясним полум’ям віри в Тебе, що Тобі потрібен чистий вогонь моїх добрих діл. Знаю, що Тобі потрібна моя думка про Тебе, яка б ніколи від Тебе не відступала. Але від немочі моєї прийми за мене, замість вогню віри і полум’я добрих діл моїх, оцей вогник на знак моєї молитви до Тебе. І коли я сплю, зморений турботами житейськими, або ж коли я думкою в гріховному розслабленні, хай ці вогні перед Тобою сяють і говорять про мою, хоч і безсилу, але вірну любов до Тебе. Прийми ж від мене хоч сяйво цих вогнів, прийми їх на знак серця полум’яного і душі, зігрітої вогнем віри”.

Великий праведник Серафим мав такий знаменний звичай. У нього завжди в келії горіло безліч свічок і лампад. Він ставив їх за здоров’я і упокій своїх духовних дітей. Він це так пояснював:

„Багато людей, щирих до мене, приносять мені оливу й свічки, або жертвують гроші. Я повинен молитися за них і на ранішньому моєму правилі я їх всіх поминаю на ім’я і говорю: пом’яни, Господи, всіх рабів Твоїх, за кого я при ніс Тобі ці свічки і лампади.”