«Слова не на вітер»: Богопоклоніння — о.прот. Богдан Гладьо

uocceast_Fr.Bohdan_Hladio-homilies-400x400

«Не кидати слова на вітер» — Богопоклоніння

— о.протоієрей Богдан Гладьо

жовтень 2008 р.Б.

Для існування наших церковних будинків є лише одна причина – а це для приношення хвали-поклоніння Богові. Кожна інша християнська діяльність – поститися, молитися, давати милостиню тощо – може здійснюватися будь-де. Божі Храми – церкви – існують виключно для поклоніння Богові.

Чому ми поклоняємось Богові? Тому, що поклоніння або обожнювання – це єдина автентична відповідь на реальність Бога. Якщо я маю будь-який особистий досвід з Богом чи навіть напів-доказану ідею хто є Бог – я  поклонятимусь. Якщо я бажаю знати Бога – я поклонятимусь, як каже Псалом 22 «Хвалитимуть Господа ті, хто шукає Його».  Бути людиною, це бути охарактеризована як  «гомо-адоранс» – «поклоняюча людина». Ми сотворені для поклоніння. Серед інших речей це єдине, що робить нас людиною.

Для існування наших церковних будинків є лише одна причина – приношення хвали-поклоніння Богові.
Кожна інша християнська діяльність …може здійснюватися будь-де. Божі Храми існують виключно для поклоніння Богові.

Кожен поклоняється, віросповідує, але питання є: кого чи що ісповідує?  Крім міріад богів, богинь, демонів і людей, яким поклонялися протягом історії людства, бачимо, що майже будь-що може бути об’єктом поклоніння. Матеріяльний достаток, діти, тіло, секс, спортивні команди, атлети, кінозірки, музиканти, нації, люди, мистецтво, мова, природа, наука – все це було і може бути об’єктом  ревної  відданості і захоплення, функціонально діяти як бог для їх шанувальників. Як  така посвята робить щось чи когось іншого крім Бога основою  нашого буття і джерелом значення в нашому житті — то це є ідолопоклонство. Кожен поклоняється – чи то єдиному правдивому Богові чи то  ідолу свого  власного витвору.

Тоді об’єкт нашого поклоніння є основною важливості. Але, якщо ми бажаємо поклонятися єдиному правдивому Богові, то як ми це робимо?  Християни щодо поклоніння  дотримуються кількох принципів.

Перш за все, Ісус каже жінці-самарянці, що ми повинні вклонятися Отцеві «…в дусі та в правді…» (Ів.4:23). Іншими словами, ми повинні вклонятися правдивому Богу  для правильної причини і правильним способом.

Ми поклоняємося разом. Поклоніння не є осібне заняття, і християнство не осібна релігія. Для того, щоб разом поклонятися ми «йдемо до церкви»- окремої будівлі, відкритої не як  місце зустрічі, чи як концертний дім або монумент архитектури, але для  спільного Богопочитання – як до місця на землі, де Бог, Котрий  «всюди єси і все наповняє», перебуває.

Ми поклоняємось біблійно. Біблійні приклади поклоніння чи то на небі чи на землі, зведені до вживання ладану і співу,  використання уявного зображення, облачення і інших вишуканих  прикрас – є приписані Самим Богом  ще з часів Старого Завіту. (Вихід  розділи 25-31).

Ми поклоняємось у визначені дні та відповідний час: «пам’ятай сабат – день суботній шанувати» – так велить старий закон. Від апостольських часів християни поклоняються в неділю, в новий сабат (Дії Св. Ап. 20:7).

Ми дотримуємося денного, тижневого і річного циклу поклоніння, святкування і посту так, як робив це наш Господь, коли  ще жив на землі.

Наше поклоніння здійснюється у відповідному порядку, тобто літургійно. Структуру наших служб можна прослідкувати ще з першого століття. Поклоніння не мало на увазі розвагу  чи забаву, ані не культурне чи естетичне заняття, а радше зустріч. Якщо поклоніння є справжнє, то це не що інше як зустріч з Богом Отцем, Його Сином, Ісусом Христом і з Духом Святим. 

Може бути багато перешкод до поклоніння в Дусі та Правді. Коли, наприклад,  служба перетворюється на «концерт», коли священик, прислужники, дяк чи хор «виконують свої ролі», а присутні вірні не беруть ніякої участі, не співають «Амінь», не причащаються, інколи навіть не розуміють, що було сказано і зроблено – так наче авдієнція спостерігала невідому іноземну оперу без заголовків.

Інша перешкода – це може бути ритуальність – ми представляємо «стародавні і колоритні ритуали», в яких беруть участь тіло і можливо навіть розум, але не серце. Сам знаю таких священиків і церковних хористів, котрі під час служби можуть цілком розсердитися, тому що хтось заспівав не той тропар, не на той голос, або почав зависоко, чи пішов не в той бік під час процесії тощо. Безперечно ми повинні старатися робити все настільки гарно і правильно наскільки це можливо – але яке це приношення хвали Богові, якщо наша увага під час Літургії зосереджена в основному на музиці, чи на пишній видимості, але не на Ньому?

Само-центричність – увага на собі – це ще одна проблема нашого еґо-центричного світу. Багато людей присутні на службах не для принесення хвали Богові, а для задоволення своєї власної самовизначеної потреби чи бажання. Такі заяви як:

  • «Я нічого не відчуваю під чаc служби»,
  • «Мені не подобається їхній спів»,
  • «Мені не подобається служіння священика»,
  • «Мені не подобається мову яку вони вживають»,
  • «Мені не подобається проповіді»,
  • «Там забагато ікон на стінах»,
  • «Не хватить ікон на стінах»,
  • «Ікони не мальовані правильно канонічно»,
  • «Дурню, ікони писані, а не мальовані!» тощо…

…вказують на думку, яка ставить особистість у центр уваги поклоніння замість Бога.

Кінець кінцем, ми поклоняємось тому, що ми любимо Бога і хочемо бути з Ним вічно.

Хто жертву подяки приносить, той шанує Мене; а хто на дорогу Свою уважає, Боже спасіння йому покажу! [Псалом 49:23]

Ми поклоняємось, бо хочемо навчитися про Бога. І ми поклоняємоь ще тому, що хочемо взнати про себе самих, бо якщо ми справді сотворені на подобу і образ Божу, то взнавши більше про Бога, навчимось більше про себе, хто ми. Це єдиний вірний спосіб «знайти себе».

Кожен хоче бути щасливим. Але шукати щастя в? як закінчення в собі  ніколи не вартує. Щастя – це результат добре прожитого життя. Поклоніння, правдиве християнське поклонніня, поклоніння в Дусі і в Правді – це незамінна, і необхідна частина добре прожитого християнського життя. Отже поскільки наше поклоніння є наслідком нашого зв’язку з Богом,  а також  добрим запевненням поглиблення нашого знання про Бога – воно веде нас до єдиного правдивого і безконечного щастя.