«Слова не на вітер» — Епілог частинна I

— о.прот. Богдан Гладьо

травень 2009 р.Б.

Божі діти – чи християни без Христа?

Люди ходять до церкви з багатьох причин — деякі тому, що люблять Бога; інші тому, що вони глибоко вірять у вчення Бібілії, Отців Церкви і Святих; а ще інші тому, що вони усвідомлюють потребу богопочитання, спільного життя, святих тайн, то що.

Деякі приєднуються до церкви, щоб «задля поганої причини робити правильні речі», але тільки задля культурних причин, етнічності, ідентичності, мови, музики, мистецтва, ідеології, ностальгії, або й навіть «панувати» над іншими, як член парафіяльної управи, служачи у вівтарі, чи як священнослужитель.

Ми належимо до Церкви й сповідуємо віру, котра може позитивно впливати на наш світ, наші громади і наше земне життя.

Ультимативно, однак, лише єдина правдива причина сповідувати Православну Християнську віру полягягає в тому, що через неї нам дана нагода зазнати воскресіння і життя вічного та безконечну насолоду Божої присутности.

Ця віра була передана нам щировідданими предками, більшість з котрих не були ані богословами, ані філософами, чи великими святими, а були це прості, побожні люди, котрі вірили в Бога, довіряли й покладалися на Його слово, молилися, йшли до Церкви і старалися дотриму ватися Його заповідей.

Це не секрет, що в сьогоднішній час багато церков втрачають членство. Деякі індивідуальні і екклезіястичні тіла роблять спроби відповідати на цей виклик «модерним» або «прогресивним» способом, а це: накреслюючи «візії», вкладаючи «місійні напрямні» та «стратегічні плани», — і все це затверджено й схвалено «членством» з надією, що існування таких формулювань і документацій якимось чином розв’яже проблеми, котрі є першочерговою причиною зниження.

Це правда, що деякі аспекти бізнесової адміністрації можна б успішно примінити у певних аспектах церковного життя, але для розквіту церкви найголовнішою необхідністю є надзвичайно проста річ: церква повинна бути церквою.

Наша «візія» — це Свята Євангелія. Будь-хто може набути Новий Завіт у своїй місцевій книгарні. Що написано там?

«Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив… бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді» [1 Iв. 4:20-21, 5:3].

«Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: «Ідіть з миром, грійтесь та їжте», та не дасть їм потрібного для тіла,— що ж то поможе?» [Як. 2:15-16].

«Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» [Мт. 5:44].

Якщо б ці слова прочитав атеїст, або комуніст, або гуманіст, а тоді якби об’єктивно подивився на моє життя, чи на життя моєї парафії, або й єпархії, цікаво чи хтось із них спостережив би узгодженість між вченням Христа і нашою поведінкою, чи просто-напросто були б заскочені або й приголомшені почуттям пізнавального розладу?

Формулювання церковної місійності знаходимо у 28 розділі Єванегії від св. Матвія:

«Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в їм’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів…» [Мт. 28:19-20].

Ця потрійна місія — євангелізація, освячення, навчання —неможлива, якщо ми, члени Церкви, пускаємо слова на вітер.

Безсумнівно, що ми не матимемо можливості переконати інших (насамперед наших дітей!), щоб вони дотримували Христові заповіді, якщо самі їх не дотримуємося.

Наш стратегічний план не включає нічого іншого крім жити побожним життям — ходити до церкви, проказувати наші молитви, пам’ятати про Бога, і дотримуватися Його заповідей.

Православні християни не вірять у «релігію», яку можна розуміти як людську споруду, скомпоновану з обрядів, догм, і практик, намірених допомогти знайти мету в нашому житті.

Ми віримо в Правду. Ми віримо в Бога. Ми віримо, що Ісус Христос є Син Божий, друга особа Пресвятої Трійці, Спаситель людства, «Господній Христос», Месія, Котрий взяв на Себе гріхи світу — наші гріхи. Ми єднаємось з Ним у Його стражданнях за нас, щоб таким чином ми змогли померти з Ним, і з Ним воскреснути.

Ми віримо, що Церква — це Тіло Христове тут, на землі, це Ковчег спасіння, котрий кормить нас і веде до Царства Небесного.

Все що робимо в нашому спільному і комунальному житті повинно б мати свої корені і мати своїми напрямними саме ці переконання.

А тепер відступіться назад на мить і обміркуйте все, що було пропоновано вашій увазі в цій рубриці протягом останніх одинадцяти місяців — молитва, піст, милостиня, моральність, богопочитання, участь в Св. Таїнствах, тощо — і подумайте наскільки близько це збігається з дійністю вашого життя, життя вашої парафії і вашої єпархії.

Здоровий глузд диктує, що ми повинні завжди старатися робити правильні речі задля правильної причини. Коли не робимо, то завжди стаємо причиною непорозуміння, конфлікту і хаосу.

Серія цих статтей була викликана гірким досвідом, який і я, та й інші, мали з людьми, котрі запевняючи, що вірять в Христа, насправді діють і говорять так, що ви чухаєте потилицю і дивуєтесь як той, що робить чи говорить такі речі може навіть претендувати, що вірить у Бога взагалі.

Бачучи таку поведінку було б легше зробити ось який висновок: «якщо це результат християнського вчення, то я не хочу мати нічого спільного з тим!»