Надається до Шевченкових роковин

2-га Неділя Великого Посту

Євр.1:10-14;2:1-3; Мар.2:1-12

“ДУХ ІСТИНИ” ДАЄ ВІДВАГУ Й СИЛУ

“Ти, Господи, землю колись заклав, а небо – то чин

Твоїх рук. Загинуть вони, а Ти будеш стояти…”

/Євр. 1:10-11/.

Це в посланні до євреїв апостол Павло наводить свідчення із псалмів з Старого Заповіту, пророцтвом про Ісуса Христа.

“Ти завжди Той Самий, і роки Твої не закінчаться.” /Псалом 102,28/

“Кому з Анголів Він промовив коли: ‘Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм.’” /Євреїв1:12-13; Пс.110,1/

Тим наведенням апостол Павло хоче переконати своїх братів-юдеїв, що Христос є в єдності з Отцем і Святим Духом, а Анголи – є створіння Боже. Одночасно апостол вказує на стародавнє пророцтво, яким передбачувалося, що Син Божий і Людський засяде праворуч Отця Небесного, тобто — як рівний Йому. Сповнення того страрозавітнього пророцтва стверджено в Євангелії: “Господь же Ісус…вознісся на небо, – і сів по Божій правиці. ” /Марка 16,19/.

Отже з того й висновок: звершилася відвічна істина Божа й її треба прийняти. Прийняти не тільки юдеям, а всім людям, які хочуть служити істині й сповняти волю Божу.

Юдейські книжники й взагалі юдейська старшина, не приймаючи, що Ісус Христос є виявом відвічного Бога в тілі людському, не могли зрозуміти – як це може Ісус прощати гріхи людські. Взагалі, не тільки юдейська старшина, а й інші люди, навіть ті, які вірили, що Ісус володіє силою Божою, що може оздоровлювати тілесно, не могли зрозуміти чому це до принесеного спаралізованого Ісус сказав:

“Відпускаються, сину, гріхи твої.” /Мр.2,5/ — Бо ж вони тільки просили оздоровлення від тілесних немочей.

А якраз в тому відпущенні, прощенні гріхів виявлялося правдиве розуміння Бога: Бог- є Отець наш Небесний. Як батько на землі може прощати різні провини своїм дітям, так і Отець Небесний через Сина Свого єдинородного може прощати провини своїм дітям. Бо для Бога: ми всі є всі діти. Ісус Христос і навчив нас в молитві звертатися до Бога, як до Батька-Отця: “Отче наш…” /Матвія 6:9-13/.

Церква постійно, в другу неділю Великого Посту, наводить це євангельське читання, в якому тілесно немічному Ісус Христос прощає гріхи його, щоб ми зрозуміли також, що й за нашими тілесними немочами, хворобами криються хвороби нашої душі, що ми всі також потребуємо оздоровлення душ наших через Таїнство Покаяння.

Церква нам нагадує, що нас можуть опановувати тілесні немочі якраз через гріхи наші, як це й було у випадку розслабленого, якого оздоровив Ісус. Це нагадування Церкви якраз доречне й необхідне, бо ж, хоч минуло два тижні Великого Посту, але багато з нас тільки турбуються про тілесні, немочі /крижі, нирки, жовч, руки, ноги…/, а не турбуються, бо можливо й несвідомі про недуги своєї душі.

Деякі люди пишаються, що вони знають істину – Правду Божу, заповіді Божі, знають Біблію. Але перед Богом має значення не так знання про Істину, а служіння Істині, бо, як свідчить ап. Павло,

“Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, а виконавці Закону будуть виправдані” /Римлян 2,13/.

Та коли людина не просто знає істину, а просвічена Духом Істини й діє під впливом тога Духа Істини, – тоді вона може звершувати великі діла на славу Божу й на добро людям. Багато з нас дивується відвазі апостолів, святих мучеників у їхньої неустрашимости виступати проти явної фізичної переваги римських імператорів з їхніми легіонами війська й великого адміністративного апарату. Вони проповідували, свідчили про Христа, про Його євангельську науку, не зважаючи на жорстокі кари, переслідування, допити й катування. Де вони брали ту відвагу, силу?

Ми, українці, дивуємося: Де брав силу й відвагу наш поет і національний пророк Тарас Шевченко виступати так відважно проти російських царів, могутнього російського уряду з сильними адміністративним апаратом, і багатотисячним військом? Адже ж цар і його уряд панував над 1/6 частиною земної кулі, міг при допомозі величезної військової сили, жандармерії, поліції й всіх засобів примусу тримати десятки народів у покорі, як і змушував ті народи перебувати “на всіх язиках” у мовчанні. – Якже це так, що Тарас Шевченко не хотів мовчати?

Як це так він, вчорашній кріпак-невільник, “без кола й двора”, міг відважитися називати тих царів грабіжниками, катами й кровопивцями? Як це він відважився про найбільш славних російських царів, Петра 1-го й Катерину 2-гу, висловлюватися ось так:

“Кати, кати-людоїди, Накралися! А що взяли

Наїлись обоє, На той світ з собою?

________________

Це той ‘первий’, що розпинав А ‘вторая’ доконала

Матір Україну, Вдову сиротину.” /Сон/

Де ж брав силу Тарас Шевченко виступити проти тих могутніх російських царів і їхнього самодержавного ладу? На це дає відповідь він сам словами євангельськими Господа нашого Ісуса Христа:

“Дух істини, що його світ прийняти не може,

бо не: бачить Його та не знає Його.” /Івана 14.17/.

/Епіграф до поеми Сон/

Ось той “Дух Істини” – Дух Правди давав силу пророкам, і апостолам, і мученикам, і нашому пророкові національному Тарасові Шевченкові давав силу й відвагу виступати в обороні правди нашого народу й докоряти безстрашно царям і князям віку цього.

Вогонь, запалений Духом Істини, горів в душі Тараса Шевченка й не

давав йому спокою терпіти поневолення його народу й інших народів. Тому

запальними були й переконуючими слова поета:

“Борітеся – поборете. За вас правда, за вас слава

Вам Бог помагає! І воля святая!” /Кавказ/

Щоб так сказати, – одного таланту не досить. Треба було мати в собі отой, названий

Христом, Дух Істини, щоб робити ті заклики тоді коли царська Росія була жандармом

Європи, допомагаючи реакційним режимам придушити революційний рух у їхніх країнах.

Дух Істини може оселюватися в душі тих людей, які хочуть служити істині, правді.

Той дух дає людям велику наснагу й відвагу, тому Тарас Шевченко міг, з пророчим

надхненнями, звертатися до всіх верств суспільства:

“Схаменіться усі на цім світі:

І царята. і старчата – Адамові діти.” /Сон/

Тим висловом і закликом до єдности він хотів сказати, що ніхто не вищий, – усі

перед Богом рівні – всі мають спільних предків. Тому, у світлі того розуміння, й закликав усіх земляків своїх, “живих, мертвих і ненароджених” до служіння Божій правді й своєму народові:

“Смирітеся, моліться Богу! Любіть її во врем’я люте!

Не забувайте один другого, – В останню тяжкую мінуту

Свою Україну любіть, За неї Господа моліть! “

/Чи ми ще зійдемося знову?/