Слова не на вітер»: — Християнське свідчення
— о.прот. Богдан Гладьо
квітень 2009 р.Б.
«Дерево пізнається по його плодові; або доказом смачної запіканки є з яким апетитом її їдять. Коли ми християни поводимось погано, або не зуміли повестися добре, цим зовнішній світ не може прийняти християнство як дійсне або істинне. Плакат воєнного часу сказав нам, що необачна розмова коштує життя. Це рівнозначно істині, що ціною необачного життя є розмови. Наше легковажне життя настроює зовнішній світ на розмову; а ми даємо їм основу говорити в такий спосіб, який викликає сумнів про істинність самого християнства».
— К. С. Люїс, Mere Christianity
Релігійність не на ділі, а на словах, це не що інше ніж нестерпне лицемірство. Наша віра як християн повинна на кожній грані інформувати і бути доказом нашого життя. Ми як християни покликані бути прикладом доброти, смирення і любові. Як християни ми покликані до вищих стандартів поведінки –церквою, близніми та Богом.
Родинне життя пропонує чудову нагоду доказати нашу віру. Чи я, як батько/мати дитини, живу життям жертвенної благородності і посвяти? Чи мій дім є «маленька церква», де ім’я Бога проголошено і дотримуються Його заповіді? Чи я терпеливий/а, ввічливий/а, помічний, і прощаючий/а?
Чи я дійсно вірю що шлюб є божественна, ціложиттєва інституція, освячена Богом, і що розведення є чимсь дозволеним лише як останній рятівний засіб при крайніх обставинах? Врешті-решт, чи ми як християни можемо сподіватися серйозного сприйняття нашої підтримки традиційного шлюбу, якщо ми де-факто сприймаємо розлучення як нормальну річ і практикуємо чи дивимось крізь пальцi на шлюбне життя не більше ніж на серіял одношлюбності?
Для мене завжди приємнo коли чую як мої старші парафіяни розказують про своїх сусідів, котрі не є православні українці, але допомагають їм косити їхні травники, відкидати сніг, якщо потрібно то й відвезти на прийом до лікаря тощо. Я радію і тішуся, коли чую, що хтось із моїх парафіян і їхні діти чинять те саме по відношенні до їхніх сусідів. Як каже Св. Павло ми повинні «говорити правду в любові» – діло говорить голосніше ніж слова. Чи я помічний і дбайливо ставлюся до моїх сусідів? Якщо ні, то що вони думатимуть, коли бачуть мене як я їду до церкви?
Гостинність важлива також. Традицією для ранніх християн було мати в хаті запасний матрац для несподіваного гостя. Проявлення гостинності страннику чи безпритульним це те, про що будемо давати відповідь на Страшному суді. (Мт.25:35).
А як у справі політики? Чи повинні християни вмішуватися в політику? Для людей, які люблять свою батьківщину цілком нормально втручатися в політику. Для нас чи то кандидатів до парляменту чи міської ради, назначених на посаду, чи просто голосуючих важливо в усьому слухати своєї совісті і слідувати за вченням нашої віри. Неможливо бути «добропорядним православним християнином у церкві» і обраним представником, котрий в цей же час голосує за аборти. З огляду на складність життя і влади в після-християнському секулярному суспільстві ми часто змушені вибирати менше зло радше ніж більше добро. Наша присутність на політичній арені, в поєднанні з непохитною християнською свідомістю, може лише допомогти суспільству досягти ідеалів справедливості, поваги, толерантності і миру.
Яким прикладом я є на місці моєї праці? Чи я добрий працедавець або працівник? Чи я совісно працюю і якісно виконую працю? Чи я чесний і справедливий по відношенні до моїх співпрацівників, працедавця чи клієнтів?
Одним з досяжних способів, яким можемо засвідчити нашу віру – це через наше страждання. Ми живемо в світі, який не має поняття про те, яку виправну, викупительну, і божественну силу має страждання.
о. Олександер Єлчанінов пише:
«Немає іншої розради в стражданнях аніж розглядати їх на фоні «тамтого світу»; це по суті і є єдина правильна точка зору. Якщо є тільки цей світ, то все у ньому – цілковите безглуздя: розлучення, хвороби, страждання невинних, смерть. Все це розуміється в світлі невидимого океану життя, який омиває маленький острівець нашого земного життя. Хто з нас не пережив подиху «звідти» у снах, в молитві? Коли людина знаходить у собі сили погодитися на випробування, послане Богом, тим вона робить великий крок вперед в своєму духовному житті».
З продовженням людського життя, люди мають більше нагоди, якщо так можна висловитися, страждати від хвороб присущих для старшого віку. Родинні і суспільні неполадки ведуть до психологічних страждань. Убогість і безробіття до великої міри спричиняють фізичні, моральні й духовні страждання. Приймати випробування без нарікань, бачити їх як отримання милості, а не безвихідність в нашій скорботі чи біді, – може бути найбільш переконливим доказом нашої віри, надії і віри в Бога, особливо коли очевидцями є не-віруючі.
Що стосується християнського свідчення, ми можемо просто запитати: «що бачать у мені інші люди, коли вони дивляться на мене? Що вони чують, коли я промовляю?» Св. Ісаак Сирійський писав, що бачити самих себе які ми є насправді, це більше чудо, ніж воскрешати нашими молитвами мертвих. Багато з нас думає, що ми є «добрі християни», але благословенна та людина, чия дружина чи чоловік, дитина, сусід, приятель чи начальник дивиться на них і думає те саме.
Одного разу побожний чоловік запитав мене: «якщоб вас привели перед суддю і звинуватили, що ви християнин, чи було б досить доказів, щоб засудити вас?» Варто нам подумати: на скількох свідків ми би могли розраховувати?